Адже за майже 20 років застосування Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (далі – Закон про МКА) та майже 10 років застосування ЗУ «Про третейські суди» (далі – Закон про ТС) накопичилося чимало проблем, які потребують вирішення на законодавчому рівні. Деякі з них спільні як для міжнародного арбітражу, так і для третейського судочинства, але, зважаючи на різницю в режимі їхнього пра- вового регулювання, більшість специфічні для кожного з них.

Приміром, Закон про МКА, розроблений на основі Типового закону ЮНСІТРАЛ в редакції 1985 р., загалом відповідає світовим стандартам і створює необхідну базу для успішного розвит- ку міжнародного арбітражу в Україні. Саме то- му від часу його схвалення 24.02.1994 р. до нього було внесено лише дві зміни – обидві до ч. 2 ст. 6, яка визначає суди, які компетентні розгляда- ти питання скасування арбітражних рішень. І, як свідчить практика, більшість проблем з реа- лізацією положень Закону про МКА виникають через брак або недосконалість відповідних про- цесуальних норм, які б регламентували вико- нання державними судам функцій контролю та підтримки міжнародного арбітражу.

Ситуація з Законом про ТС зовсім інша, адже він суттєво відрізняється від згаданого Типово- го закону ЮНСІТРАЛ. Цей закон зазнавав змін чи не щороку, але чимало з них дістали негатив- ну критику в арбітражної спільноти та самі по собі створювали додаткові проблеми. Зважаючи на це, Закон про ТС потребує системних змін. Ситуація з процесуальними нормами щодо ви- конання державними судами покладених на них функцій контролю та підтримки третейськогорозгляду також аж ніяк не ідеальна, і в цьому напрямі українському законодавцю є над чим працювати.

Судовий контроль щодо арбітражу Для більш ефективної реалізації судами функ- цій контролю щодо арбітражу, а це насамперед розгляд клопотань про скасування рішень ар- бітражного суду чи про надання дозволу на їх- нє виконання, необхідно зменшити кількість інстанцій у розгляді таких справ. Як показав до- свід останніх років, введення додаткової судо- вої інстанції (загальні місцеві суди) значно по- гіршило ефективність судового контролю щодо арбітражу, позначившись на його якості та ча- сі, що на нього витрачають державні суди. Адже чи не кожна справа цієї категорії проходить всі три судові інстанції, що триває багато місяців, а інколи й років. До 2005 р. ситуація була значно краща: такі справи розглядали лише апеляційні суди та Верховний Судом України. Розгляд та- ких справ одразу апеляційними судами має свою логіку, оскільки йдеться про скасування/надан- ня дозволу на виконання рішення, схваленого іншим судом, нехай і арбітражним. Певна річ, це не є апеляцією і суд не переглядає арбітражне рі- шення по суті, але, тим не менш, апеляційні суди об'єктивно більш підготовлені до здійснення від- повідного контролю щодо арбітражних рішень1. Тож є всі об'єктивні передумови повернутися до цієї моделі як більш ефективної.

Цю модель можна удосконалити, якщо ви- значити лише один апеляційний суд для роз- гляду відповідних клопотань. Це дало би змо- гу покращити якість судової практики у таких справах, об'єднати знання та досвід вирішен- ня специфічних питань у сфері міжнародно- го арбітражу в одному суді, рішення якого могли бути оскаржені лише до ВССУ. Крім цього, часові рамки відповідних судових про- ваджень стали б більш прогнозованими для сторін, порівняно, наприклад із ситуацією, коли такі клопотання розглядають всі апеля- ційні суди України, навантаження яких може суттєво відрізнятися, що впливає на терміни розгляду справ. Щодо визначення такого су- ду, то щонайкраще таку функції виконував би Апеляційний суд м. Києва. Саме в цій судовій установі розглядалися чи не всі справи щодо скасування рішень обох арбітражних установ (МКАС та МАК при ТПП України), що діють на постійній основі. Якщо додати до цього зна- чну кількість справ із надання дозволу на ви- конання арбітражних рішень, що розглядав цей суд, стає очевидним, що з усіх українських судів саме Апеляційний суд м. Києва має най- більший досвід у реалізації функцій контролю щодо міжнародного арбітражу. Наявна мате- ріально-технічна база та географічне розта- шування є додатковими аргументами на ко- ристь вибору цього суду для розгляду справ, пов'язаних із міжнародним арбітражем.

Крім того, це надало би змогу позбутися юрисдикційних проблем, які часто постають у випадку подання заяви про надання дозволу на виконання арбітражного рішення за місцем знаходження активів боржника, особливо ко- ли єдиним таким активом є корпоративні пра- ва в господарських товариствах, зареєстрова- них в Україні.

Крім того, наявні положення ЦПК щодо ска- сування рішень міжнародного арбітражу є явно недостатніми, адже глава, в якій вони наведені, регламентує скасування рішень третейських су- дів і не враховує специфіки міжнародного арбі- тражу. А процедура схвалення судом рішень що- до постанов міжнародного арбітражу, винесених як із питання попереднього характеру, про те, що він має компетенцію (ч. 3 ст. 16 Закону про МКА), взагалі не врегульована. Тому доцільно додати до ЦПК окрему главу, яка б регламенту- вала судовий розгляд відповідних справ.

При цьому з метою процесуальної економії необхідно передбачити можливість розгляду клопотань про скасування та видачу дозволу на виконання арбітражного рішення в одно- му судовому провадженні, адже підстави для скасування рішення та для відмови в надан- ні дозволу на його виконання є однаковими. На практиці це подібне до подання зустрічно- го позову в рамках вже ініційованого судового провадження за первісним позовом, але в цій ситуації одна сторона просить скасувати арбі- тражне рішення, а інша – надати дозвіл на йо- го виконання. В Росії, наприклад, вже є багато- річна судова практика успішного застосування саме такого підходу2.

Крім того, як і в багатьох розвинених арбі- тражних юрисдикціях (наприклад, Франція3, Швейцарія4, Швеція5), в Україні сторонам має бути надано право обмежити підстави скасу- вання арбітражного рішення або взагалі ви- ключити можливість його оспорювання в дер- жавному суді. В останньому випадку судовий контроль здійснюватиметься лише у процесі розгляду клопотання про надання дозволу на виконання арбітражного рішення. З огляду на вже згадану однаковість підстав для відмови в наданні дозволу та для скасування арбітраж- ного рішення така ситуація не порушуватиме жодних прав сторони, проти якої таке рішення постановлено, а лише зменшить кількість судо- вих проваджень, в яких вона може ці права ре- алізувати. Це також матиме позитивний ефект для просування України як місця арбітражу. До речі, у вже згаданій Росії судова практика неодноразово підтверджувала як саму можли- вість виключити угодою сторін оспорюванняарбітражного рішення, так і загальну ефектив- ність такого підходу6.

Судова підтримка та сприяння арбітражним Провадженням

Для забезпечення реалізації судами функцій підтримки та сприяння арбітражним проваджен- ням необхідно прийняти відповідні процесуальні норми. На даний час такі норми у нас повністю відсутні, що практично унеможливлює надання судами такої підтримки чи сприяння незалежно від місця арбітражу.

Найгостріше ця проблема стоїть щодо при- йняття судом запобіжних чи забезпечувальних заходів на підтримку арбітражу, можливість якого передбачена ст. 9 Закону про МКА. На практиці це часто ставить під загрозу можли- вість виконання арбітражного рішення, а інко- ли й робить його взагалі неможливим. Це сут- тєво шкодить розвитку арбітражу в Україні і стає причиною того, що сторони відмовляють- ся від арбітражу на користь розгляду спорів у державних судах, в якому застосування таких заходів чітко врегульовано.

Також важливим є судове сприяння в отри- манні доказів. У ст. 27 Закону про МКА перед- бачено, що склад арбітражного суду або за його згодою сторона може звернутися до компетент- ного державного суду з проханням про сприяння в отриманні доказів. Але за відсутності відповід- них процесуальних положень щодо компетенції та процедури виконати таке прохання для судів практично неможливо.

Тож необхідно визначити, які суди мають роз- глядати ці категорії справ та ухвалити проце- суальні норми, які б регламентували їхній роз- гляд. Було б логічно делегувати ці функції тим же судам, які здійснюють функції контролю щодо арбітражу. А відповідні норми викласти в окремій главі ЦПК поряд із положеннями про скасування та надання дозволу на виконання арбітражних рішень.

Не менш важливим для сприяння арбітра- жу є загальний підхід судів до виконання та тлумачення арбітражного застереження. Кон- текст, в якому питання постає, може бути різ-ним. Наприклад, у випадку подання до суду позову з питання, що є предметом арбітраж- ної угоди, якщо будь-яка зі сторін не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору попросить припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, тобто за- явить відвід державному суду з непідсуднос- ті7. Відповідно до ст. 8 Закону про МКА суд може відмовити в задоволенні такої заяви, тільки якщо визнає, що арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бу- ти виконана. Аналогічне правило зазначено й у ч. 3 ст. ІІ Нью-Йоркської конвенції. Інак- ше кажучи, Україна взяла на себе міжнарод- не зобов'язання визнавати на своїй території відповідні арбітражні угоди та забезпечувати, щоб її державні суди такі угоди виконували8. І тут є кілька важливих аспектів. По-перше, питання дійсності, чинності та виконуванос- ті арбітражної угоди має поставати лише в контексті пред'явлення позову по суті спору. Тобто подання окремого позову про визнан- ня такої угоди недійсною, такою що втратила чинність чи не може бути виконана, є недопус- тимим, зважаючи на природу арбітражного за- стереження. По-друге, перевіряючи дійсність, чинність та виконуваність арбітражної уго- ди, суд має бути максимально «проарбітраж- ним». Особливо це стосується ситуацій, коли арбітражна угода має певні недоліки, які мо- жуть бути усунуті шляхом її тлумачення (на- приклад, неточність у назві арбітражної уста- нови). По-третє, якщо суд не встановить, що арбітражна угода є недійсною, втратила чин- ність або не може бути виконана, то в нього немає інших підстав відмовляти в задоволен- ні вчасно заявленого відводу державному су- ду з непідсудності – він має припинити про- вадження у справі та направити сторони доарбітражу, як це передбачено ст. 8 Закону про МКА. І хоча питання відводу державного су- ду з непідсудності є більш актуальним для третейського судочинства, що більш детально описано далі, відповідні зміни до процесуаль- ного законодавства є також актуальними для міжнародного арбітражу. Адже випадки неви- конання судами імперативних положень ст. 8 Закону про МКА9 викликають суттєве занепо- коєння та підривають довіру до України як до юрисдикції, дружньої до арбітражу.

Виконання арбітражних рішень

У питаннях виконання арбітражних рішень необхідно змінити українське законодавство і для добровільного, і для примусового виконан- ня. З огляду на чинне валютне регулювання на- разі в Україні неможливо добровільно виконати арбітражне рішення, якщо вказана в ньому сума виражена в іноземній валюті, а таких, зрозумі- ло, більшість. Адже окрім самого арбітражного рішення платник зобов'язаний надати банку, що його обслуговує, виконавчий документ. А остан- ній можна отримати тільки після отримання до- зволу на виконання арбітражного рішення в дер- жавному суді. Тобто слід пройти ту саму судову процедуру, як і для примусового виконання арбі- тражного рішення.

Це стосується і держави, якщо рішення вине- сене проти України. Для виконання таких арбі- тражних рішень в Україні, навіть коли держава погоджується платити, все одно вимагається вже згаданий виконавчий документ. За це, до речі, на- шу державу критикували, коли для виконання рішення Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів (ICSID) вимагалося про- ходження судової процедури надання дозволу на його виконання в Україні. Адже відповідно до ст. 54 Конвенції про порядок вирішення інвестицій- них спорів між державами та іноземними особа- ми (Вашингтонська конвенція) Україна взяла на себе зобов'язання забезпечити виконання грошо- вих зобов'язань, покладених рішенням ICSID, в межах своєї території так, якби це було рішення державного суду України.

Цю ситуацію напевно необхідно змінити, адже неможливість добровільно виконати арбітраж- не рішення стороною, проти якої воно винесене, суттєво заважає Україні стати проарбітражною юрисдикцією. Вирішити цю проблему можна по- різному. Найпростіший шлях – скасувати згадану вище вимогу щодо наявності виконавчого доку- мента. Однак це означає, що держава не контро-люватиме, навіть опосередковано, валютні плате- жі за арбітражними рішенням, на що вона навряд чи погодиться, принаймні зараз. Тож як більш компромісний варіант можна було б запровади- ти спрощену процедуру видачі таких виконавчих документів за заявою боржника, обмеживши су- довий контроль лише питаннями публічного по- рядку й арбітрабільності. При цьому така спро- щена процедура має передбачати механізми для запобігання можливих зловживань з боку недо- бросовісних боржників, які можуть намагатися спеціально отримати відмову, та для забезпечен- ня інтересів кредиторів, які, за логікою, не мають брати участь в такій спрощеній процедурі і відпо- відно не матимуть можливості вчасно зреагувати на такі зловживання. Що ж до рішень ICSID, то питання їхнього виконання необхідно врегулю- вати окремо, зважаючи на зобов'язання України за вже згаданою Вашингтонською конвенцією. Щоправда, зараз це вже не є терміновим, адже всі справи в ICSID проти України вже завершені, а відповідні рішення Україною виконані.

Якщо ж боржник не погоджується добровіль- но платити навіть після отримання виконавчого документа, то ситуація в кредитора ще складні- ша. Згідно з чинними нормами ЦПК суд в ухвалі про надання дозволу на виконання арбітражно- го рішення має визначити суму стягнення в на- ціональній валюті за курсом НБУ на день поста- новлення ухвали. Це означає, що в національній валюті вказується і сума в виконавчому листі, а потім проводиться стягнення виконавчою служ- бою. Але здебільшого в іноземного стягувача не- має рахунку в гривні в українському банку і то- му він не може отримати гроші від виконавчої служби. До цих складнощів ще необхідно додати валютні ризики, пов'язані з конвертацією суми боргу у національну валюту України. Така ситу- ація потребує термінового вирішення. Тим біль- ше, що вирішити її доволі просто – необхідно виключити зі ст. 395 ЦПК ч. 8 або ж змінити її так, щоб відповідна конвертація суми відбувала- ся виключно за заявою стягувача.

Крім того, слід врегулювати питання стягнен- ня відсотків річних за арбітражними рішеннями. В міжнародній практиці досить часто арбітри не вказують їх у твердій сумі, а встановлюють в ар- бітражному рішенні лише відсоткову ставку та період нарахування таких відсотків. Наприклад, 5% річних з 1 січня 2013 року і до дати виконан- ня арбітражного рішення. Це є ефективним сти- мулом для добровільного виконання арбітражно- го рішення і спонукає боржника не затягувати з оплатою. В багатьох країнах суму відсотків, що підлягають стягненню з боржника відповіднодо арбітражного рішення, визначає виконавча служба, яка проводить примусове стягнення. В Україні державний виконавець це робити не мо- же, оскільки він проводить стягнення відповідно до виконавчого документа, в якому зазначається тверда сума. Однак отримати такий документ із сумою відсотків, визначеною хоча б на дату по- становлення ухвали про надання дозволу на ви- конання арбітражного рішення, за браком відпо- відних процесуальних норм майже неможливо. Тож було б доцільно додати відповідні положен- ня до глави ЦПК, що регулює питання надан- ня дозволу на виконання арбітражних рішень, в яких чітко встановити повноваження суду та по- рядок визначення суми відсотків, що підлягають стягненню, відповідно до арбітражного рішення.

Арбітрабільність

В Україні простежується чітка законодавча тен- денція до обмеження арбітрабільності спорів са- ме в контексті внутрішнього третейського роз- гляду. Протягом останніх років список спорів, що виключені з компетенції третейських судів (ст.6 Закону про ТС), збільшився майже вдвічі.

Українському законодавцю необхідно змінити підходи до вирішення проблем у сфері третей- ського розгляду та перейняти позитивний до- свід розвинених арбітражних юрисдикцій. Якщо останні, зокрема країни ЄС, намагаються всіляко підтримувати розвиток третейського розгляду та сприяти його застосуванню для вирішення яко- мога широкого кола спорів, Україна не має руха- тися у зворотному напрямку.

Більшість проблем, які український законода- вець намагався вирішити шляхом обмеження ар- бітрабільності тих чи інших категорій спорів, на- справді можна було вирішити, не вносячи зміни до Закону про ТС. Ці проблеми постали так го- стро не через недосконалість законодавчих норм, а радше внаслідок неналежного функціонування судового контролю за рішеннями третейських су- дів. Тож, і вирішувати їх доцільніше, наприклад, шляхом проведення узагальнення судової прак- тики та надання відповідних роз'яснень вищими судовими інстанціями.

Відвід державних судів з непідсудності у зв'язку з наявністю третейської угоди

Необхідно додати до Закону про ТС положення щодо порядку відводу державних судів з непід- судності на підставі наявності третейської угоди. Наявні положення процесуальних кодексів з цього питання суттєво відрізняються, а практика їх застосування державними судами досить не- однозначна.

У ч. 5 ст. 130 ЦПК встановлено, що у випадку на- явності третейської угоди суд повинен на попере- дньому засіданні залишити позовну заяву без роз- гляду. А коли це не було зроблено на попередньому засіданні, суд також має залишити позовну заяву без розгляду за наявності заперечень відповідача проти розгляду спору в державному суді, заявле- них до початку з'ясування обставин у справі та пе- ревірки їх доказами (п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК).

Водночас у господарському процесі ситуація де- що інша, і наявність третейського застереження не є підставою для залишення позову без розгляду. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК, якщо сторони уклали третейську угоду, суд має припинити проваджен- ня у справі, що тягне зовсім інші процесуальні на- слідки для позивача. А крім того, застосування цього положення не пов'язане з запереченнями відповідача проти судового розгляду справи.

Цю ситуацію необхідно вирішувати, встановив- ши чіткі й однакові для всіх судів правил відводу відвід державного суду з непідсудності у зв'язку з наявністю третейського застереження та подан- ням відповідачем до початку розгляду справи по суті відповідної заяви про припинення судового розгляду та направлення сторін до третейського суду. В Законі про МКА такі правила встанов- лені у ст. 8, і, оскільки вони відповідають між- народним стандартам, було б логічно розробити відповідні положення процесуальних кодексів та Закону про ТС саме на їхній основі. При чому загальні правила застосування таких положень в цілому мають відповідати підходам, описаним в розділі щодо міжнародного арбітражу.

Судовий контроль щодо третейського розгляду

Проблеми судового контролю щодо третей- ського розгляду відрізняються від вже описаних вище проблем у сфері міжнародного арбітражу. Причин тому декілька.

По-перше, це кількість самих рішень. У сфері міжнародного арбітражу їх кілька сотень на рік, коли кількість рішень третейських судів, що про- ходять судовий контроль в Україні, сягає десят- ків тисяч.

По-друге, статистика оскарження судових рі- шень з питань контролю третейського розгляду зовсім інша. На відміну від ситуації з арбітраж- ними рішеннями, більшість рішень судів першої інстанції про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду не оскаржується. По-третє, функції контролю щодо третейсько- го розгляду покладені не лише на загальні суди, як це має місце у сфері міжнародного арбітражу, а й на господарські суди. І хоча формально про- цесуальні положення щодо здійснення такого контролю є однаковими в ЦПК та ГПК, практи- ка загальних та господарських судів, у деяких пи- таннях, на жаль, відрізняється.

По-четверте, внаслідок виключення у 2010 р. з Закону про ТС права сторін на вибір місця роз- гляду спорів у постійно діючому третейському суді, навантаження судів за місцем знаходжен- ня найбільших третейських судів значно зросло. При чому, зважаючи на різницю в організації гос- подарських та загальних судів, особливо гостро з цією проблемою зіткнулися місцеві загальні су- ди, для яких додаткове навантаження у кілька ти- сяч справ є критичним.

По-п'яте, проблема паралельних проваджень та подвійного судового контролю є значно гострі- шою, аніж в міжнародному арбітражі. На практиці часто виникають ситуації, коли одна сторона на- магається отримати виконавчий документ на рі- шення третейського суду в одному державному суді, в той час як інша сторона оскаржує це саме рішення до іншого державного суду. І незалежно від того, чи відбуваються такі судові провадження паралельно чи послідовно, вони в будь-якому ра- зі призводять до того, що державні суди перевіря- ють наявність одних і тих самих підстав двічі. Це не відповідає принципу процесуальної економії та сприяє процесуальним зловживанням з боку недо- бросовісних сторін. А подвоєне навантаження на окремі державні суди негативно відображається на якості судового контролю третейських рішень та процесуальних строках розгляду таких справ. Вирішувати описані вище проблеми можна по- різному.

Як і у сфері міжнародного арбітражу, було б до- цільно на законодавчому рівні передбачити мож- ливість розгляду в одному судовому провадженні заяв про скасування третейського рішення та про видачу виконавчого документа на це саме рішення. Це дасть змогу зменшити кількість паралельних проваджень та відповідне навантаження на суди. Якщо ж розгляд цих заяв розірваний у часі, не- обхідно встановити, як рішення, що винесено ра- ніше (наприклад, про відмову в задоволенні за- яви про скасувати рішення третейського суду), має бути враховане при винесенні другого рішен- ня (наприклад, щодо заяви про видачу виконав- чого документа на це саме рішення третейського суду). Це дозволить уникнути подвійної перевір- ки одних і тих самих підстав для скасування чи відмови у видачі виконавчого документа на рі- шення третейського суду.

Як і у сфері міжнародного арбітражу, сторонам має бути надано право обмежити підстави скасу- вання рішення третейського суду або взагалі ви- ключити можливість його оспорювання.

Також необхідно повернути до Закону про ТС положення, виключені в 2010 р., що надавали сторонам право обирати місце третейського роз- гляду, що є одним із найважливіших принципів арбітражу10. Так сторони дістануть можливість проводити третейський розгляд там, де їм це зручніше, зокрема, враховуючи навантаження ти чи інших судів.

Сприяння та підтримка третейському розгляду Загалом, ситуація з відсутністю процесуаль- них норм для здійснення державними судами функцій підтримки чи сприяння третейському розгляду, аналогічна ситуації з міжнародним ар- бітражем, що описано вище. І вирішувати її не- обхідно так само.

Крім того, до Закону про ТС необхідно дода- ти норми щодо сприяння арбітражу ad hoc та ви- значити відповідний компетентний орган у пи- таннях формування складу третейського суду для арбітражів ad hoc, до якого сторони можуть звертатися у випадку недосягнення згоди щодо призначення третейських суддів. Для порівнян- ня, в Законі про МКА такі функції покладені на Президента Торгово-промислової палати Украї- ни. Це дозволяє сформувати склад суду в арбі- тражі ad hoc навіть за відсутності угоди сторін щодо органу, компетентного, наприклад, при- значати арбітра за сторону, яка не зробила цього в установлений Законом чи угодою сторін строк. В багатьох країнах відповідні функції покладені на державні суди. В цілому ж Закон про ТС має бути доповнений так, щоб дозволити сторонам проводити арбітраж ad hoc виключно на підставі положень самого закону.

Звичайно, це аж ніяк не вичерпний перелік проблем законодавства у сфері міжнародно- го арбітражу і третейського розгляду спорів в Україні, але саме ці проблеми потребують як- найшвидшого вирішення, на думку арбітраж- ної спільноти. Саме цьому в рамках Української Арбітражної Асоціації на початку 2013 р. було створено робочу групу, яка у співпраці з Третей- ською палатою України готує пропозиції щодо внесення відповідних змін до чинного законо- давства з зазначених питань.

Footnotes

1 Для прикладу, відповідно до ст. 1494 Цивільного процесуаль- ного кодексу Франції розгляд таких справ належить до компетен- ції апеляційних судів за місцем арбітражу. (Книга IV Кодексу англійською мовою доступна за посиланням http://www.iaiparis. com/pdf/FRENCH_LAW_ON_ARBITRATION.pdf ). Згідно зі ст. 43 Арбітражного закону Швеції ці питання також належать до ком- петенції апеляційних судів за місцем арбітражу, а якщо воно в рішенні не вказано –до Апеляційного суд округу Свеа. Ухвала апеляційного суду не підлягає оскарженню. Але апеляційний суд може дозволити оскарження прийнятої ним ухвали до Верховного суду Швеції, якщо вирішення цієї справи має значення для практики правозастосування. (текст закону різними мовами доступний за посиланням: http://www.sccinstitute.se/library-3/ legislation.aspx) Швейцарія у цьому питанні пішла далі – ст. 191 Федерального закону Швейцарії ≪Про міжнародне приватне право≫ встановлює, що таке оспорювання допускається тільки до Федерального суду Швейцарії, який є найвищою судовою інстан- цією в країні (текст глави 12 Закону різними мовами доступний за посиланням: http://www.arbitration-ch.org/pages/en/arbitrationin- switzerland/index.html#.UixaAFrWjDA).

2 Див. наприклад: http://kad.arbitr.ru/PdfDocument/d1bf9301-e380- 471d-9b8a-f7232b2ce118/A40-4514-2012_20120615_Opredelenie.pdf.

3 Відповідно до ст. 1522 Цивільного процесуального кодексу Франції сторони за угодою можуть у будь-який момент від- мовитись від свого права на оспорювання арбітражного рі шення (Книга IV Кодексу англійською мовою доступна за посиланням: http://www.iaiparis.com/pdf/FRENCH_LAW_ON_ ARBITRATION.pdf).

4 Ст. 192 Федерального закону Швейцарії ≪Про міжнародне при- ватне право≫ дозволяє сторонам у будь-який момент виключити своєю угодою можливість оспорювання арбітражного рішення або певних підстав такого оспорювання, якщо жодна зі сторін не має у Швейцарії свого місцезнаходження, місця проживання чи відділення (текст глави 12 Закону різними мовами доступний за посиланням: http://www.arbitration-ch.org/pages/en/arbitration-inswitzerland/ index.html#.UixaAFrWjDA).

5 Згідно зі ст. 51 Арбітражного закону Швеції ≪Сторони, що пере- бувають у комерційних відносинах, можуть шляхом письмової угоди в явно вираженій формі виключити чи обмежити застосу- вання підстав для скасування арбітражного рішення, що перед- бачені ст. 34 цього Закону, якщо жодна зі сторін не має місцезна- ходження чи місця діяльності в Швеції≫ (текст Закону різними мовами доступний за посиланням: http://www.sccinstitute.se/ library-3/legislation.aspx).

6 Див. наприклад: http://kad.arbitr.ru/PdfDocument/d1bf9301-e380- 471d-9b8a-f7232b2ce118/A40-4514-2012_20120615_Opredelenie.pdf. Крім того, саме така позиція сформульована в п. 9 Інформаційного листа Президії Вищого арбітражного суду РФ від 22.12.2005 р. №96 ≪Огляд практики розгляду арбітражними судами справ про визнання та виконання рішень іноземних судів, про оспорювання рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів≫ – див. http:// arbitr.ru/as/pract/vas_info_letter/2949.html.

7 Саме такий термін вживається в доктрині міжнародного арбі- тражу та в ст.VІ Європейської конвенції про зовнішньоторго- вельний арбітраж.

8 Стаття ІІ Нью-Йоркської Конвенції: ≪1. Каждое Договариваю- щееся Государство признает письменное соглашение, по которому стороны обязуются передавать в арбитраж все или какие-либо споры, возникшие или которые могут возникнуть между ними в связи с каким-либо конкретным договорным или иным правоот- ношением, объект которого может быть предметом арбитражного разбирательства. 2. Термин ≪письменное соглашение≫ включает арбитражную оговорку в договоре или арбитражное соглашение, подписанное сторонами, или содержащееся в обмене письмами или телеграммами. 3. Суд Договаривающегося Государства, если к нему поступает иск по вопросу, по которому стороны заключи- ли соглашение, предусматриваемое настоящей статьей, должен, по просьбе одной из сторон, направить стороны в арбитраж, если не найдет, что упомянутое соглашение недействительно, утратило силу или не может быть исполнено≫.

9 Наприклад, див. http://reyestr.court.gov.ua/Review/29784623.

10 Застосування загальних принципів міжнародного арбітражу до функціонування третейських судів в Україні окремо підтвер- джено п. 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 10.01.2008 р. № 1-3/2008 з посиланням на такі міжнародні інструменти, як Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж від 21.04.1961 р. та Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ.

The content of this article is intended to provide a general guide to the subject matter. Specialist advice should be sought about your specific circumstances.